Давайте познайомимось. Мене звуть Тетяною. Приїхала я до Вінниці із Мурованокуриловецького району села Лучинчик. У ВМВПУ навчаюся за професією «Оператор комп’ютерного набору. Оператор комп’ютерної верстки» у групі № 27 учнів з порушенням слуху.
Зізнаюсь чесно, що моя сім'я зовсім не хотіла, щоб я навчалася з учнями, які спілкуються жестами. Я теж маю знижений слух, але розмовляю звуковою мовою. Батьки хвилювалися, щоб я не втратила її, коли вивчу жести. Але насправді, все склалося дуже добре. Мої прекрасні одногрупники навчають мене своєї мови, і, таким чином, я пізнаю їхній світ і скоро знатиму знаки нечуючих. Та рідної мови я не забуваю, спілкуюся нею як і раніше. Я навчалася у загальноосвітній школі, тому, коли вступила до ВМВПУ спочатку для мене було дуже незвично перебувати на уроці в абсолютній тиші (з боку одногрупників). Усі учні уважно слухали викладачів, а коли відповідали мовою жестів, їх озвучувала перекладач. Та згодом, коли ми добре познайомилися і перестали соромитися, я дізналася, що значна частина моїх одногрупників можуть у деякій мірі спілкуватися голосом. Я дуже зраділа, сумніви, страх і замкненість враз кудись зникли. Ми спілкуємося під час навчання і в гуртожитку, разом виконуємо домашні завдання та проводимо дозвілля. Ми всюди разом і завжди допомагаємо один одному, ми – єдина дружня команда!
Саме тут в училищі я познайомилася з хорошими висококваліфікованими викладачами з різних предметів. Дякую Богу, що маю таких чуйних керівників групи як Коломійчук Н.Ю. – майстер виробничого навчання, Бура О.М. – класний керівник та Колодкіна І.О.–перекладач жестової мови. Вони завжди нас розуміють і намагаються вирішити усі проблеми таким чином, щоб усім було добре. А з позитивним настроєм і вчитися легше і жити хочеться!
З дитинства люблю пізнавати усе нове та захоплююче. На уроках виробничого навчання та спецдисциплінах ми виконуємо різні цікаві завдання. Викладачі щоразу намагаються урізноманітнити їх, щоб у нас було ще більше бажання працювати за комп’ютером. У позаурочний час ми беремо участь у конкурсах та виставках. Нещодавно мої фотороботи показували на моніторі другого поверху училища. Хотілося б, щоб почастішали різні конкурси та заходи, де ми і надалі могли б брати участь. Я добре навчаюся, тому що мені це подобається. Крім того, ходжу на гурток танців, щоб розвиватися у різних напрямках.
Я задоволена, що здобуваю знання саме тут, у Вінницькому міжрегіональному вищому професійному училищі. Нас навчають доступно й цікаво, для освіти створено всі умови, головне – не лінуватися, а раціонально використовувати відведений для занять час. Я стараюся здобувати знання з усіх сил, адже мрію продовжити навчання на фотографа, і поєднати дві професії, щоб працювати у фотостудії та робити улюблену справу. А взагалі у мене декілька хобі: люблю читати, вишивати бісером, виготовляти фенєчки та інші прикраси.
А тепер поділюся нашим дозвіллям. Нещодавно наша група побувала у зоопарку. Там ми отримали багато вражень, адже «познайомилися» з тамтешніми мавпочками та іншими кумедними тваринками. Було дуже весело: ми сміялися та фотографувалися до схочу, дражнили наших менших друзів, а вони – нас. Після цього дехто з наших одногрупників навіть заливав кумедні відео в YouTube J
До Дня інваліда, який відзначають 3-го грудня, ми ходили на екскурсію до Вінницької кондитерської фабрики «Рошен». Дуже вражаюче побачити таку величезну за розміром автоматику та конвеєри не з екрану телевізора, а вживу! Нас повели по цеху, де виробляють цукерки «Шоколапки». За добу цех виготовляє тільки цих солодощів понад 2 тони! А експортує фабрика свою продукцію до 70 країн світу. Раніше тут працювало більше 10 000 осіб, а зараз усього тисяча з невеликим. 9 тисяч працівників замінила техніка. Ого, до якого прогресу ми дійшли! Усе автоматизоване. В цеху всього 6 лаборантів, які спостерігають за невпинним процесом. У разі якихось неполадок спрацьовують мінісвітлофори, цим самим попереджаючи про збій у системі. Цікаво, що, якщо протягом півхвилини не вдається відновити роботу апарату, який загортає цукерку у фантик, система сама перерозподіляє цукерки на три інших конвеєри, і, таким чином може працювати півгодини до усунення проблеми.
Ми ходили по цеху у спецспорядженні. Звісно, нам не звикати до білих халатів, адже на уроках виробничого навчання ми постійно працюємо у них. Але тут, окрім халатів, нам видали ще й бахіли і кумедні чепчики. Не знаю, на кого ми були більше схожі – на медперсонал чи на білих гномиківJ
По закінченню екскурсовод Юлія запевнила, що на «солодкій» фабриці 10-15 % працівників – нечуючі та слабозорі люди. Операторів комп’ютерного набору з проблемами слуху працевлаштовують на автоматизовані верстати з надмірним рівнем шуму. Здорова людина не витримає такого навантаження на слухові нерви, а нечуючій – ці «високодицибельні» звуки не стануть на заваді. Отож, через півтори роки, вона чекатиме на нас з дипломами. А вкінці Юлія не просто попрощалася з нами, а сказала: «До побачення, мої майбутні колеги!»
Отож, у моїх одногрупників підвищився стимул до навчання, адже працювати оператором на «Рошені» не лише фінансово вигідно, але й престижно, бо вінницьку солодку продукцію полюбляють у всьому світі!
Кирилішена Тетяна, учениця групи № 27,
Колодкіна І.О., перекладач жестової мови